Мрію особисто повідомити донечці про Перемогу!

На кінець лютого 2022 року прикордонниця Ірина займала одну з керівних посад на тодішньому відділі прикордонної служби «Семенівка» Чернігівського прикордонного загону.

Згадує, що про можливу ескалацію конфлікту з боку «північного сусіда» знали, отримували чимало інформації від мешканців прикордоння з обох сторін державного кордону, але до кінця вірити у напад серце відмовлялося.

«Не можу сказати, що я була морально готова, адже не вірила, чи не хотіла вірити в такий розвиток подій», – ділиться спогадами Ірина. Проте над ранок 24 лютого, як і решта військовослужбовців свого відділу, офіцер прибула на підрозділ за сигналом оповіщення. Згадує, як збираючись «по тривозі», взяла з собою лише речі першої потреби, одягнулася та розбудила доньку. Чоловік мав вивезти дитину у безпечне місце, а сама Ірина вже о п’ятій ранку була на ділянці відповідальності. З огляду на розташування їх підрозділу, старшим командуванням було прийнято рішення на відхід прикордонників у тилові райони зосередження. За декілька годин в Семенівку прорвалися перші ворожі танки, а для колективу підрозділу розпочалися нові та суворі бойові будні, які запам’яталися прикордонниці як один нескінченний день.

Були планування та виходи колон підрозділу до Чернігова, облаштування позицій та оборона міста-героя Чернігова, яке, як згодом з’ясувалось, врятувало країну від розрізу на частини силами ворога. Сорок два дні Ірина разом зі своїми підлеглими та побратимами з інших підрозділів Збройних сил обороняли місто. Згадує про неймовірну підтримку волонтерів та городян, які чим могли допомагали нашим військовим. Період був важкий – в місті не було світла, не вистачало хліба, їжі… та й березень видався досить морозним. В певний час керівництво запропонувало передислокувати жінок підрозділу в тилові підрозділи, проте Ірина відмовилася, адже як керівник не мала морального права залишити своїх побратимів. Мало того – в окупації залишилась сім’я прикордонниці, адже чоловік з донькою не встигли виїхати в безпечне місце та переховувались вдома. Зв’язок з рідними був нестабільним, не завжди вдавалося поговорити з донькою. Ці обставини додавали тривоги та водночас, мотивації зробити все, щоб якнайшвидше повернути окуповані населені пункти Чернігівщини під контроль України.

Весь час точилися запеклі бої, ворожий вогонь не припинявся ні в день, ні в ночі, авіабомби влучали у цивільні та військові об’єкти – проте підрозділу Ірини вдалося уникнути безповоротних втрат. Були поранені, руйнування позицій, проте жодного загиблого, а це для керівника найкраща нагорода. Найбільше Ірині запам’ятався день, коли прикордонникам разом з іншими силами оборони вдалося збити ворожий літак Су-34, який вже декілька діб не давав спокою Чернігову. Відчувала тоді гордість, що таки змогли, та полегшення, що більше цей літак не завдаватиме шкоди українцям.

Після деокупації Чернігівщини, виконуючи наказ відновити контроль над державним кордоном, підрозділ Ірини повернувся до Семенівки. За першої можливості, серед ночі схвильована жінка прибігла додому, щоб нарешті обійняти доньку та чоловіка. Того дня жінка вкотре дала собі слово зробити все можливе, щоб ніхто більше не зазіхав на українські землі.

Зараз прикордонниця навчається на факультеті підготовки керівних кадрів прикордонного вишу, адже впевнена, що окрім практичного досвіду для військового успіху потрібні нові знання. Головне бажання після Перемоги – особисто сказати донечці, що важки часи позаду, що українські військові перемогли ворога.

«В мене свого часу було щасливе, мирне дитинство – отож хочу, щоб і у моєї дитини було радісне дитинство, без війни», – каже Ірина. Також мріє зібратися з усіма бойовими побратимами у мирний час, поговорити, згадати нелегкий досвід та порадіти, що важкі будні вже позаду.